Як іраноіракська війна вплинула на міжнародні відносини

Іраноіракська війна, яка тривала з вересня 1980 року по серпень 1988 року, є одним із найруйнівніших конфліктів кінця 20 століття. Це була затяжна і кривава боротьба між двома державами Близького Сходу, Іраном та Іраком, яка мала значний і далекосяжний вплив на регіональну динаміку та глобальну політику. Війна не тільки змінила внутрішні ландшафти країн, які були залучені, але й мала глибокі наслідки для міжнародних відносин. Геополітичні, економічні та військові наслідки конфлікту вплинули на зовнішню політику, альянси та стратегічні цілі країн далеко за межами Близького Сходу.

Витоки війни: геополітичне суперництво

Корені іраноіракської війни лежать у глибоких політичних, територіальних і конфесійних розбіжностях між двома націями. Іран під правлінням династії Пехлеві до революції 1979 року був однією з найбільш домінуючих держав у регіоні. Ірак, очолюваний партією Баас Саддама Хусейна, був настільки ж амбітним, прагнучи утвердитися як регіональний лідер. Суперечка щодо контролю над водним шляхом ШаттельАраб, який утворював кордон між двома державами, стала одним із безпосередніх приводів для конфлікту.

Однак в основі цих територіальних проблем лежало ширше геополітичне суперництво. Іран з його переважно шиїтським населенням і перською культурною спадщиною та Ірак, де на елітному рівні переважно переважають араби та суніти, були готові до зіткнення, оскільки обидва прагнули спрямувати свій вплив на весь регіон. Ісламська революція 1979 року в Ірані, яка скинула прозахідного шаха та встановила теократичний режим під керівництвом аятолли Хомейні, посилила це суперництво. Новий іранський уряд, який прагнув експортувати свою революційну ісламістську ідеологію, створив пряму загрозу світському баасистському режиму Саддама Хусейна. Саддам, у свою чергу, побоювався зростання шиїтських рухів в Іраку, де більшість населення складають шиїти, потенційно натхненних революцією в Ірані. Цей збіг факторів зробив війну майже неминучою.

Регіональний вплив і Близький Схід

Під час війни більшість арабських держав, включаючи Саудівську Аравію, Кувейт і менші монархії Перської затоки, виступили на боці Іраку. Вони побоювалися революційного запалу іранського режиму та стурбовані потенційним поширенням шиїтських ісламістських рухів у регіоні. Фінансова та військова допомога від цих держав надходила до Іраку, що дало змогу Саддаму Хусейну підтримувати військові зусилля. Арабські уряди, багато з них очолювані сунітськими елітами, облаштували війну в сектантських термінах, представивши Ірак як оплот проти поширення впливу шиїтів. Це поглибило сунітськошиїтський розкол у регіоні, розкол, який продовжує формувати близькосхідну геополітику сьогодні.

Для Ірану цей період ознаменував зміну зовнішніх відносин, оскільки він став більш ізольованим в арабському світі. Однак він знайшов певну підтримку з боку Сирії, баасистської держави на чолі з Хафезом альАсадом, який мав давню напругу з баасистським режимом Іраку. Цей іраносирійський союз став наріжним каменем регіональної політики, особливо в контексті пізніших конфліктів, таких як громадянська війна в Сирії.

Одним із важливих геополітичних подій, які виникли під час іраноіракської війни, було створення Ради співробітництва Перської затоки (GCC) у 1981 році. GCC, що складається з Саудівської Аравії, Кувейту, Бахрейну, Катару, Об’єднаних Арабських Еміратів, і Оман, було створено у відповідь як на Іранську революцію, так і на Іраноіракську війну. Його основною метою було сприяти більшій регіональній співпраці та колективній безпеці серед консервативних монархій Перської затоки, які насторожено ставилися як до іранської революційної ідеології, так і до агресії Іраку.

Створення РСАДПЗ сигналізує про новий етап в архітектурі колективної безпеки Близького Сходу, хоча організація страждає від внутрішніх розбіжностей, особливо в роки після війни. Незважаючи на це, GCC став ключовим гравцем у питаннях регіональної безпеки, особливо в контексті посилення впливу Ірану.

Війна також посилила проксіконфлікти на Близькому Сході. У цей період з’явилася підтримка Іраном шиїтських збройних формувань у Лівані, особливо Хезболли. Хезболла, угруповання, сформоване за підтримки Ірану у відповідь на вторгнення Ізраїлю в Ліван у 1982 році, швидко стало однією з ключових проксісил Тегерана в регіоні. Поява Хезболли змінила стратегічні розрахунки в Леванті, що призвело до більш складних регіональних альянсів і загострило і без того нестабільні ізраїльськоліванськопалестинські конфлікти.

Підтримуючи такі проксігрупи, Іран поширив свій вплив далеко за межі своїх кордонів, створивши довгострокові проблеми для обохарабські держави та західні держави, особливо США. Ці мережі впливу, зароджені під час іраноіракської війни, продовжують формувати зовнішню політику Ірану на сучасному Близькому Сході, від Сирії до Ємену.

Глобальні наслідки: Холодна війна та далі

Іраноіракська війна відбулася на останніх етапах холодної війни, і Сполучені Штати, і Радянський Союз були залучені, хоча й складними способами. Спочатку жодна з супердержав не прагнула глибоко вплутуватися в конфлікт, особливо після радянського досвіду в Афганістані та фіаско США з кризою із захопленням заручників в Ірані. Однак у міру того, як війна тривала, як США, так і СРСР виявилися різною мірою втягнуті в підтримку Іраку.

США, офіційно нейтральні, почали схилятися до Іраку, коли стало зрозуміло, що рішуча перемога Ірану може дестабілізувати регіон і загрожувати американським інтересам, зокрема доступу до поставок нафти. Цей союз призвів до сумнозвісної «танкерної війни», під час якої військовоморські сили США почали супроводжувати кувейтські нафтові танкери в Перській затоці, захищаючи їх від атак Ірану. США також надали Іраку розвідувальні дані та військову техніку, ще більше схиливши терези війни на користь Саддама Хусейна. Ця участь була частиною ширшої стратегії США зі стримування революційного Ірану та запобігання його загрозі регіональній стабільності.

Тим часом Радянський Союз також запропонував Іраку матеріальну підтримку, хоча його відносини з Багдадом були напруженими через коливання позиції Іраку в холодній війні та його союз з різними арабськими націоналістичними рухами, щодо яких Москва обережно ставилася. Тим не менш, іраноіракська війна внесла свій внесок у поточну конкуренцію наддержав на Близькому Сході, хоча й меншою мірою порівняно з іншими театрами холодної війни, такими як ПівденноСхідна Азія чи Центральна Америка.

Одним із найбільш безпосередніх глобальних наслідків іраноіракської війни був її вплив на нафтові ринки. І Іран, і Ірак є великими виробниками нафти, і війна призвела до значних перебоїв у світовому постачанні нафти. Регіон Перської затоки, відповідальний за значну частину світового видобутку нафти, перебував під загрозою руху танкерів через напади Ірану та Іраку, що призвело до того, що відомо як «Танкерна війна». Обидві країни атакували нафтові об’єкти та судноплавні шляхи одна одної, сподіваючись підірвати економічну базу свого супротивника.

Ці збої сприяли коливанням світових цін на нафту, спричинивши економічну нестабільність у багатьох країнах, залежних від близькосхідної нафти, зокрема в Японії, Європі та Сполучених Штатах. Війна підкреслила вразливість світової економіки до конфліктів у Перській затоці, що призвело до активізації зусиль західних країн щодо забезпечення поставок нафти та захисту енергетичних шляхів. Це також сприяло мілітаризації Перської затоки, коли Сполучені Штати та інші західні держави збільшували свою військовоморську присутність, щоб захистити шляхи транспортування нафти — розвиток, який мав би довгострокові наслідки для динаміки регіональної безпеки.

Іраноіракська війна значно напружила міжнародну дипломатію, зокрема в ООН. Протягом усього конфлікту ООН робила численні спроби досягти мирної угоди, але ці зусилля були в основному неефективними протягом більшої частини війни. Лише коли обидві сторони були повністю виснажені та після кількох невдалих військових наступів, перемир’я було нарешті досягнуто за посередництва згідно з Резолюцією ООН 598 у 1988 році.

Нездатність запобігти або швидко припинити війну виявила обмеження міжнародних організацій у посередництві в складних регіональних конфліктах, особливо коли великі держави були опосередковано залучені. Тривалий характер війни також підкреслив небажання наддержав безпосередньо втручатися в регіональні конфлікти, коли їхні інтереси не опинилися під загрозою безпосередньо.

Післявоєнна спадщина та триваючі наслідки

Наслідки іраноіракської війни продовжували відбиватися ще довго після оголошення припинення вогню в 1988 році. Для Іраку війна залишила країну в боргах і економічно ослабленою, що сприяло рішенню Саддама Хусейна вторгнутися в Кувейт у 1990 році. спроба захопити нові нафтові ресурси та залагодити старі суперечки. Це вторгнення безпосередньо призвело до Першої війни в Перській затоці та започаткувало ланцюг подій, кульмінацією яких стало вторгнення США в Ірак у 2003 році. Таким чином, насіння пізніших конфліктів Іраку було посіяно під час його боротьби з Іраном.

Для Ірану війна допомогла зміцнити ідентичність Ісламської Республіки як революційної держави, яка бажає протистояти як регіональним противникам, так і глобальним державам. Зосередженість іранського керівництва на самозабезпеченні, військовому розвитку та вирощуванні проксісил у сусідніх країнах були сформовані його досвідом під час війни. Конфлікт також зміцнив ворожнечу Ірану з thСполучені Штати, особливо після таких інцидентів, як збиття ВМС США іранського цивільного авіалайнера в 1988 році.

Іраноіракська війна також змінила динаміку зовнішньої політики США на Близькому Сході. Стратегічне значення Перської затоки стало ще більш очевидним під час конфлікту, що призвело до посилення американської військової участі в регіоні. США також застосували більш тонкий підхід до боротьби з Іраком та Іраном, чергуючи стримування, залучення та конфронтацію в роки після війни.

Подальший вплив іраноіракської війни на міжнародні відносини

Іраноіракська війна, хоч і була переважно регіональним конфліктом, глибоко відлунила міжнародне співтовариство. Війна змінила не лише геополітичний ландшафт Близького Сходу, але й вплинула на глобальні стратегії, зокрема в частині енергетичної безпеки, розповсюдження зброї та глобального дипломатичного підходу до регіональних конфліктів. Конфлікт також призвів до змін у динаміці влади, які помітні й сьогодні, підкреслюючи, наскільки ця війна залишила незгладимий слід у міжнародних відносинах. У цьому розширеному дослідженні ми далі досліджуватимемо, як війна сприяла довгостроковим змінам у міжнародній дипломатії, економіці, військових стратегіях і новій архітектурі безпеки в регіоні та за його межами.

США Залучення: складний дипломатичний танець

З розвитком конфлікту Сполучені Штати опинялися все більш залученими, незважаючи на своє початкове небажання. Хоча Іран був ключовим союзником США за правління шаха, Ісламська революція 1979 року різко змінила відносини. Повалення шаха і подальше захоплення посольства США в Тегерані іранськими революціонерами спричинили глибокий розрив у відносинах між США та Іраном. Отже, Сполучені Штати не мали прямих дипломатичних відносин з Іраном під час війни і дивилися на іранський уряд із дедалі більшою ворожістю. Різка антизахідна риторика Ірану в поєднанні з його закликами до повалення монархій, які приєдналися до США в Перській затоці, зробили його мішенню для американських стратегій стримування.

З іншого боку, Сполучені Штати розглядали Ірак, незважаючи на його автократичний режим, як потенційну противагу революційному Ірану. Це призвело до поступового, але незаперечного крену в бік Іраку. Рішення адміністрації Рейгана відновити дипломатичні відносини з Іраком у 1984 році — після 17річної перерви — стало визначним моментом у участі США у війні. Прагнучи обмежити вплив Ірану, США надавали Іраку розвіддані, матеріальнотехнічну підтримку і навіть таємну військову допомогу, включаючи супутникові зображення, які допомогли Іраку атакувати іранські сили. Ця політика не обійшлася без суперечок, особливо в світлі широкомасштабного використання Іраком хімічної зброї, яке в той час мовчазно ігнорувалося США.

Сполучені Штати також взяли участь у «танкерній війні», складовому конфлікті в рамках ширшої іраноіракської війни, яка була зосереджена на атаках на нафтові танкери в Перській затоці. У 1987 році, після нападу Ірану на кілька кувейтських танкерів, Кувейт звернувся до США з проханням про захист своїх нафтових поставок. У відповідь США змінили прапори кувейтських танкерів на американський прапор і розгорнули в регіоні військовоморські сили для захисту цих суден. Військовоморські сили США брали участь у кількох сутичках з іранськими силами, кульмінацією яких стала операція «Богомол» у квітні 1988 року, коли США знищили значну частину військовоморського потенціалу Ірану. Ця пряма військова участь підкреслила стратегічне значення, яке США надають забезпеченню вільного потоку нафти з Перської затоки, політиці, яка матиме довгострокові наслідки.

Роль Радянського Союзу: балансування ідеологічних і стратегічних інтересів

Участь Радянського Союзу в іраноіракській війні була сформована як ідеологічними, так і стратегічними міркуваннями. Незважаючи на те, що СРСР ідеологічно не був прихильником жодної зі сторін, СРСР мав давні інтереси на Близькому Сході, зокрема у збереженні впливу на Ірак, який історично був одним із його найближчих союзників в арабському світі.

Спочатку Радянський Союз дотримувався обережного підходу до війни, остерігаючись відчуження Іраку, свого традиційного союзника, чи Ірану, сусіда, з яким він мав довгий кордон. Однак у ході війни радянське керівництво поступово схилялося в бік Іраку. Москва постачала Багдаду велику кількість військової техніки, включаючи танки, літаки та артилерію, щоб допомогти Іраку підтримувати військові зусилля. Тим не менш, СРСР намагався уникнути повного розриву відносин з Іраном, зберігаючи балансування між двома країнами.

Ради розглядали іраноіракську війну як можливість обмежити західну, зокрема американську, експансію в регіоні. Однак вони також були глибоко стурбовані зростанням ісламістських рухів у мусульманських республіках Сент.ральної Азії, яка межувала з Іраном. Ісламська революція в Ірані могла надихнути подібні рухи в Радянському Союзі, що змусило СРСР побоюватися революційного запалу Ірану.

Рух неприєднання та дипломатія третього світу

У той час як наддержави були зайняті своїми стратегічними інтересами, ширше міжнародне співтовариство, зокрема Рух неприєднання (РН), прагнуло стати посередником у конфлікті. ДН, організація держав, яка офіційно не приєдналася до жодного великого силового блоку, включаючи багато країн, що розвиваються, була стурбована дестабілізуючим впливом війни на глобальні відносини ПівденьПівдень. Декілька державчленів ДН, зокрема з Африки та Латинської Америки, закликали до мирного врегулювання та підтримали переговори за посередництва ООН.

Участь NAM підкреслила зростаючий голос Глобального Півдня в міжнародній дипломатії, хоча посередницькі зусилля групи були значною мірою затьмарені стратегічними міркуваннями супердержав. Тим не менш, війна сприяла зростанню обізнаності країн, що розвиваються, про взаємозв’язок між регіональними конфліктами та глобальною політикою, ще більше зміцнюючи важливість багатосторонньої дипломатії.

Нафта як стратегічний ресурс

Іраноіракська війна мала глибокий вплив на глобальні енергетичні ринки, підкресливши критичну важливість нафти як стратегічного ресурсу в міжнародних відносинах. І Іран, і Ірак були великими експортерами нафти, і їхня війна порушила глобальні поставки нафти, що призвело до нестабільності цін і економічної невизначеності, особливо в країнах, що залежать від нафти. Напади на нафтову інфраструктуру, включаючи нафтопереробні заводи, трубопроводи та танкери, були поширеними, що призвело до різкого скорочення видобутку нафти в обох країнах.

Ірак, зокрема, сильно залежав від експорту нафти для фінансування своїх військових дій. Його неспроможність забезпечити експорт нафти, особливо через водний шлях ШаттельАраб, змусила Ірак шукати альтернативні шляхи для транспортування нафти, в тому числі через Туреччину. Тим часом Іран використовував нафту і як фінансовий інструмент, і як зброю війни, перериваючи судноплавство в Перській затоці, намагаючись підірвати економіку Іраку.

Глобальна реакція на перебої з нафтою

Глобальна реакція на ці перебої з нафтою була різною. Західні країни, зокрема Сполучені Штати та їхні європейські союзники, вжили заходів для забезпечення своїх енергопостачання. Як згадувалося раніше, США розгорнули військовоморські сили в Перській затоці для захисту нафтових танкерів, що продемонструвало, наскільки енергетична безпека стала наріжним каменем зовнішньої політики США в регіоні.

Європейські країни, які значною мірою залежать від нафти Перської затоки, також залучилися дипломатично та економічно. Європейське співтовариство (ЄС), попередник Європейського Союзу (ЄС), підтримало зусилля з посередництва в конфлікті, водночас працюючи над диверсифікацією своїх енергопостачання. Війна підкреслила вразливість використання енергетичних ресурсів в одному регіоні, що призвело до збільшення інвестицій в альтернативні джерела енергії та пошукових робіт в інших частинах світу, наприклад у Північному морі.

Організація країнекспортерів нафти (ОПЕК) також відіграла вирішальну роль під час війни. Припинення поставок нафти з Ірану та Іраку призвело до зміни квот видобутку ОПЕК, оскільки інші країничлени, такі як Саудівська Аравія та Кувейт, намагалися стабілізувати світові ринки нафти. Однак війна також загострила розбіжності всередині ОПЕК, особливо між тими членами, які підтримували Ірак, і тими, хто залишався нейтральним або симпатизував Ірану.

Економічні витрати для учасників бойових дій

І для Ірану, і для Іраку економічні витрати війни були приголомшливими. Ірак, незважаючи на фінансову підтримку від арабських держав і міжнародні позики, наприкінці війни залишився з величезним борговим тягарем. Ціна підтримки майже десятирічного конфлікту в поєднанні з руйнуванням інфраструктури та втратою доходів від нафти призвела до краху економіки Іраку. Пізніше цей борг сприяв рішенню Іраку вторгнутися в Кувейт у 1990 році, коли Саддам Хусейн намагався розв’язати фінансову кризу своєї країни агресивними засобами.

Іран також постраждав економічно, хоча й у дещо меншій мірі. Війна виснажила ресурси країни, послабила її промислову базу та знищила значну частину нафтової інфраструктури. Однак уряду Ірану під керівництвом аятолли Хомейні вдалося зберегти певну економічну самодостатність завдяки поєднанню заходів жорсткої економії, військових облігацій і обмеженого експорту нафти. Війна також стимулювала розвиток військовопромислового комплексу Ірану, оскільки країна намагалася зменшити свою залежність від іноземних поставок зброї.

Розповсюдження зброї

Одним із найважливіших довгострокових наслідків іраноіракської війни стала різка мілітаризація Середньогоdle East. Як Іран, так і Ірак вели масове нарощування озброєнь під час війни, причому кожна сторона закуповувала величезну кількість зброї зза кордону. Ірак, зокрема, став одним із найбільших у світі імпортерів зброї, отримуючи сучасну військову техніку з Радянського Союзу, Франції та кількох інших країн. Хоча Іран був більш ізольованим дипломатично, йому вдалося придбати зброю різними способами, включаючи угоди щодо зброї з Північною Кореєю, Китаєм і таємні закупівлі в західних країнах, таких як Сполучені Штати, прикладом чого є справа IranContra.

Війна сприяла регіональній гонці озброєнь, оскільки інші країни Близького Сходу, зокрема монархії Перської затоки, прагнули посилити власні військові можливості. Такі країни, як Саудівська Аравія, Кувейт і Об’єднані Арабські Емірати, інвестували значні кошти в модернізацію своїх збройних сил, часто закуповуючи складну зброю в Сполучених Штатах і Європі. Таке нарощування озброєнь мало довгострокові наслідки для динаміки безпеки в регіоні, особливо тому, що ці країни намагалися стримати потенційні загрози з боку Ірану та Іраку.

Хімічна зброя та розмивання міжнародних норм

Широко розповсюджене використання хімічної зброї під час іраноіракської війни стало суттєвим порушенням міжнародних норм щодо застосування зброї масового знищення (ЗМЗ. Неодноразове використання Іраком хімічних речовин, таких як іприт і нервовопаралітичні речовини, як проти іранських військових сил, так і проти цивільного населення було одним із найогидніших аспектів війни. Незважаючи на ці порушення міжнародного права, зокрема Женевського протоколу 1925 року, реакція міжнародної спільноти була стриманою.

Сполучені Штати та інші західні країни, стурбовані ширшими геополітичними наслідками війни, здебільшого закривали очі на використання Іраком хімічної зброї. Ця неспроможність притягнути Ірак до відповідальності за його дії підірвала глобальні зусилля з нерозповсюдження і створила небезпечний прецедент для майбутніх конфліктів. Уроки іраноіракської війни спливуть через роки, під час війни в Перській затоці та наступного вторгнення в Ірак у 2003 році, коли занепокоєння щодо ЗМЗ знову домінувало в міжнародному дискурсі.

Проксівійни та недержавні актори

Іншим важливим наслідком війни стало поширення проксівійни та зростання недержавних акторів як значних гравців у близькосхідних конфліктах. Іран, зокрема, почав налагоджувати відносини з низкою войовничих угруповань у всьому регіоні, особливо з Хезболлою в Лівані. Заснована на початку 1980х років за підтримки Ірану, Хезболла згодом стала одним із найпотужніших недержавних акторів на Близькому Сході, глибоко впливаючи на політику Лівану та беручи участь у постійних конфліктах з Ізраїлем.

Вирощування проксігруп стало ключовим стовпом регіональної стратегії Ірану, оскільки країна прагнула поширити свій вплив за межі своїх кордонів без прямого військового втручання. Ця стратегія «асиметричної війни» використовуватиметься Іраном у наступних конфліктах, включаючи громадянську війну в Сирії та громадянську війну в Ємені, де підтримувані Іраном групи відігравали значну роль.

Дипломатичні наслідки та післявоєнна геополітика

Організація Об’єднаних Націй відіграла вирішальну роль на завершальному етапі іраноіракської війни, зокрема в досягненні перемир’я, яке поклало край військовим діям у 1988 році. Резолюція Ради Безпеки ООН 598, прийнята в липні 1987 року, закликала до негайного припинення вогню, відведення військ до міжнародно визнаних кордонів і повернення до довоєнного стану. Однак знадобився більше року додаткових боїв, перш ніж обидві сторони погодилися на умови, підкреслюючи проблеми, з якими зіткнулася ООН під час посередництва в такому складному та вкоріненому конфлікті.

Війна оголила межі міжнародної дипломатії, особливо коли великі держави були залучені до підтримки воюючих сторін. Незважаючи на численні спроби ООН досягти миру, і Іран, і Ірак залишалися непоступливими, кожен прагнучи досягти вирішальної перемоги. Війна закінчилася лише тоді, коли обидві сторони були повністю виснажені й жодна не могла претендувати на явну військову перевагу.

Нездатність ООН швидко врегулювати конфлікт також підкреслила труднощі багатосторонньої дипломатії в контексті геополітики холодної війни. Іраноіракська війна багато в чому була проксіконфліктом у ширшій системі холодної війни, коли США та Радянський Союз надавали підтримку Іраку, хоча й з різних причин. Ця динаміка ускладнила дипломатичні зусилля, оскільки жодна з наддержав не бажала повністю взяти на себе зобов’язання щодо мирного процесу, який міг би поставити в невигідне становище її регіонального союзника.

Закінчення іраноіракської війни ознаменувало початок нового етапу в геополітиці Близького Сходу, який характеризується зміною альянсів, зусиллями з відновлення економіки та відновленням конфліктулікти. Ірак, ослаблений роками війни та обтяжений величезними боргами, став більш агресивним регіональним гравцем. Режим Саддама Хусейна, зіткнувшись із зростаючим економічним тиском, почав посилювати свої позиції, кульмінацією чого стало вторгнення в Кувейт у 1990 році.

Це вторгнення поклало початок ланцюгу подій, які призвели до Першої війни в Перській затоці та тривалої ізоляції Іраку міжнародним співтовариством. Війна в Перській затоці ще більше дестабілізувала регіон і поглибила розрив між арабськими державами та Іраном, оскільки багато арабських урядів підтримали очолювану США коаліцію проти Іраку.

Для Ірану післявоєнний період ознаменувався спробами відновити свою економіку та відновити свій вплив у регіоні. Іранський уряд, незважаючи на свою ізоляцію від більшої частини міжнародного співтовариства, проводив політику стратегічного терпіння, зосереджуючись на консолідації своїх здобутків у війні та створенні альянсів з недержавними акторами та симпатизуючими режимам. Пізніше ця стратегія принесла дивіденди, оскільки Іран став ключовим гравцем у регіональних конфліктах, зокрема в Лівані, Сирії та Іраку.

Іраноіракська війна мала глибокий і тривалий вплив на зовнішню політику США на Близькому Сході. Війна підкреслила стратегічне значення Перської затоки, особливо з точки зору енергетичної безпеки. У результаті Сполучені Штати стали дедалі більш відданими збереженню військової присутності в регіоні для захисту своїх інтересів. Ця політика, яку часто називають «доктриною Картера», керуватиме діями США в Перській затоці протягом десятиліть.

США також засвоїли важливі уроки про небезпеку опосередкованої участі в конфліктах. Підтримка Іраку США під час війни, хоча й була спрямована на стримування Ірану, зрештою сприяла зростанню Саддама Хусейна як регіональної загрози, що призвело до війни в Перській затоці та можливого вторгнення США до Іраку в 2003 році. Ці події підкреслили непередбачені наслідки Втручання США в регіональні конфлікти та труднощі збалансування короткострокових стратегічних інтересів із довгостроковою стабільністю.

Післявоєнна стратегія Ірану: асиметрична війна та регіональний вплив

Одним із найважливіших результатів війни стало рішення Ірану створити мережу проксісил у всьому регіоні. Найвідомішою з них була Хезболла в Лівані, яку Іран допоміг створити на початку 1980х років у відповідь на вторгнення Ізраїлю в Ліван. Хезболла швидко перетворилася на одну з найпотужніших недержавних організацій на Близькому Сході, багато в чому завдяки фінансовій і військовій підтримці Ірану.

У роки після війни Іран поширив цю проксістратегію на інші частини регіону, включаючи Ірак, Сирію та Ємен. Культивуючи відносини з шиїтськими ополченнями та іншими симпатизуючими групами, Іран зміг розширити свій вплив без прямого військового втручання. Ця стратегія асиметричної війни дозволила Ірану перевершити свою вагу в регіональних конфліктах, зокрема в Іраку після вторгнення США в 2003 році та в Сирії під час громадянської війни, що почалася в 2011 році.

Одним із найдраматичніших змін у регіональній геополітиці після іраноіракської війни стала трансформація відносин Ірану з Іраком після падіння Саддама Хусейна в 2003 році. Під час війни Ірак був запеклим ворогом Ірану, і дві країни вели жорстокий і нищівний конфлікт. Однак усунення Саддама силами під керівництвом США створило вакуум влади в Іраку, чим швидко скористався Іран.

Вплив Ірану в Іраку після Саддама був глибоким. Більшість шиїтського населення Іраку, довгий час маргіналізованого під режимом Саддама, де домінували суніти, здобуло політичну владу в післявоєнний період. Іран, як домінуюча шиїтська сила в регіоні, розвивав тісні зв’язки з новою шиїтською політичною елітою Іраку, включаючи такі групи, як Ісламська партія Дава та Вища рада ісламської революції в Іраку (SCIRI. Іран також підтримував різні шиїтські збройні формування, які відігравали ключову роль у повстанні проти військ США, а згодом у боротьбі з Ісламською державою (ІДІЛ.

Сьогодні Ірак є центральною опорою регіональної стратегії Ірану. Хоча Ірак підтримує офіційні дипломатичні відносини зі США та іншими західними державами, вплив Ірану в країні є всеохоплюючим, зокрема через його зв’язки з шиїтськими політичними партіями та збройними формуваннями. Ця динаміка зробила Ірак ключовим полем битви в ширшій геополітичній боротьбі між Іраном та його суперниками, зокрема Сполученими Штатами та Саудівською Аравією.

Військова спадщина щодо військової доктрини та стратегії

Одним із найбільш тривожних аспектів іраноіракської війни було широке застосування Іраком хімічної зброї як проти іранських військ, так і проти цивільного населення. Застосування іприту, зарину та інших хімічних речовинІрак порушив міжнародне право, але глобальна реакція була здебільшого приглушеною, оскільки багато країн закривали очі на дії Іраку в контексті геополітики холодної війни.

Використання хімічної зброї у війні мало далекосяжні наслідки для глобального режиму нерозповсюдження. Успіх Іраку в розгортанні цієї зброї без значних міжнародних наслідків надихнув інші режими на пошуки зброї масового знищення (ЗМЗ), особливо на Близькому Сході. Війна також підкреслила обмеження міжнародних договорів, таких як Женевський протокол 1925 року, щодо запобігання використанню такої зброї під час конфлікту.

У роки після війни міжнародне співтовариство вжило заходів для посилення режиму нерозповсюдження, включаючи переговори щодо Конвенції про хімічну зброю (КХЗ) у 1990х роках. Проте спадщина використання хімічної зброї під час війни продовжує формувати глобальні дебати щодо ЗМЗ, особливо в контексті ймовірних програм ЗМЗ в Іраку напередодні вторгнення США в 2003 році та використання Сирією хімічної зброї під час громадянської війни.

Іраноіракська війна ознаменувалася серією «війн у війні», включаючи так звану «війну міст», у якій обидві сторони завдавали ракетних ударів по міських центрах одна одної. Ця фаза конфлікту, яка включала використання ракет великої дальності та повітряних бомбардувань, мала глибокий вплив на цивільне населення обох країн і передвіщала використання подібної тактики в наступних конфліктах у регіоні.

Війна міст також продемонструвала стратегічну важливість ракетних технологій і потенціал для асиметричної війни. І Іран, і Ірак використовували балістичні ракети для націлювання на міста один одного, обходячи звичайну військову оборону та спричиняючи значні втрати серед цивільного населення. Цю тактику згодом використали такі групи, як Хезболла, яка використовувала ракети для обстрілу ізраїльських міст під час Ліванської війни 2006 року, а також хусити в Ємені, які завдали ракетних ударів по Саудівській Аравії.

Таким чином, іраноіракська війна сприяла поширенню ракетних технологій на Близькому Сході та підсилила важливість розробки систем протиракетної оборони. За роки після війни такі країни, як Ізраїль, Саудівська Аравія та Сполучені Штати, інвестували значні кошти в системи протиракетної оборони, такі як «Залізний купол» і система протиракетної оборони «Патріот», щоб захистити від загрози ракетних атак.

Висновок: тривалий вплив війни на міжнародні відносини

Іраноіракська війна стала ключовою подією в історії Близького Сходу та міжнародних відносин, її наслідки продовжують формувати регіон і світ сьогодні. Війна не тільки спустошила дві безпосередньо залучені країни, але й мала далекосяжні наслідки для глобальної політики, економіки, військової стратегії та дипломатії.

На регіональному рівні війна загострила міжконфесійні розбіжності, сприяла розквіту воєн через посредників і змінила альянси та динаміку влади на Близькому Сході. Післявоєнна стратегія Ірану, спрямована на культивування проксісил і використання асиметричної війни, мала тривалий вплив на регіональні конфлікти, тоді як вторгнення Іраку в Кувейт після війни поклало початок ланцюгу подій, які призвели до війни в Перській затоці та, зрештою, США. вторгнення в Ірак.

У глобальному масштабі війна виявила вразливість міжнародних енергетичних ринків, обмеження дипломатичних зусиль із вирішення тривалих конфліктів і небезпеку розповсюдження ЗМЗ. Залучення зовнішніх сил, зокрема Сполучених Штатів і Радянського Союзу, також підкреслило складність геополітики холодної війни та виклики балансування короткострокових стратегічних інтересів із довгостроковою стабільністю.

Оскільки сьогодні Близький Схід продовжує стикатися з конфліктами та викликами, спадщина іраноіракської війни залишається критичним фактором у розумінні політичного та військового ландшафту регіону. Уроки війни — про небезпеку сектантства, важливість стратегічних альянсів і наслідки військової ескалації — сьогодні є такими ж актуальними, як і понад три десятиліття тому.